<< Главная страница

Котигорошок



Категории Антiн Лотоцький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I. ЯК ОЛЕНКА СУСОВА ПРОПАЛА Не було на всьому Опiллi кращоï сторононьки за оту долину над рiчкою, що вся поросла очеретом. А по горбах обабiч рiчки пралiс шумить. Там дуби тисячолiтнi, там граби, там буки, що кронами, здається, хмар досягають стрункi такi та високi. Ярами збiгають струмочки прозороï джерельноï води й вливаються до рiчки, що в'ється долиною. Бiля рiчки на пагорбi стояла садиба. Жив у нiй Семен Сус iз своєю сiм'єю. Невеличка вона була у нього. Старий, столiтний дiд Артем, жiнка Ярина, два сини Хведiрко та Iванко, й дочка Оленка. Семен був трудящий i дiти вдалися не ледащi... Вся сiм'я мала в що одягнутися в будень i в свято. Комора була не порожня й у хатi всякого добра повно та й чистенько скрiзь. А як у святки посходяться, бувало, гостi, то господарi приймали ïх як нiхто. А ще була одна причина, чому Сусам так добре жилося. В ïх хатi панувала згода й слухнянiсть порадам старого дiда, який, не зважаючи на похилий вiк, своєю силою та розумом не одного молодого мiг засоромити. Що дiд, бувало, скаже, то святе! Щоправда, вiн нiколи не наказував, чи сяк, мовляв, чи так мусить бути, а тiльки наче б радив, що так би воно було добре. Але всi слухали цих порад, мов наказу. У старого досвiд є! говорив, бувало, Семен людям, то й слухати його слiд. I слухали; та й добре ïм велося. Жили щасливо, задоволенi. Аж ось, немов грiм з ясного неба, впало на них нещастя. Одного дня каже батько синам: Пiдете сьогоднi на Залiс орати. Добре, тату! кажуть сини. Пiшли. Пiд полуднє мати зварила полуденок i сказала Оленцi: Оленко, понесеш Хведiрковi та Iванковi полуденок на Залiс. Оленка пiшла. Дорогу вона знала добре, чого ж ïй боятися? Спершу полем, далi лiсом, за лiсом сiножатi, а там i ïх поле Залiс... Iде, iде, зайшла в лiс... Iгiй! А це що! Та ж не раз вона ходила сюди! Звiдки тут взялося роздорiжжя? Нiколи його не бачила. Хiба це хтось нову дорогу прорубав? Чи може полуда на очах? I нiяк не розбере, якою дорогою iти ïй... Га, що ж дiяти! Пiду навгад праворуч. Туди, здається, найпевнiше. А може нi? Може лiворуч iти?... Аж чує над собою голос: Чого ти так задумалась, Оленко? Оленка оглянулася аж зирк на дубi, на вершку сидить чудовисько: кудлате з нiг до голови, вуха й нiс у нього величезнi, очi маленькi та меткi, а борода довга, довга вп'ятеро така, як чудовисько... Оленка не дуже злякалася, але все ж таки несподiвана зустрiч збентежила дiвчину. Та по хвилинi вона подумала собi: Тю, чого я збентежилася? Це, мабуть, Див! А Див не робить людям шкоди, вiн добрий, хоч i негарний... I вiдповiла: Несу братам у поле ïсти, та блуд мене вчепився i я збилась зi шляху... А по хвилинi спитала: А звiдки ви знаєте, що я Оленка? Ха, ха, ха! засмiялося чудовисько аж луна пiшла лiсом, я не знав би тебе, я ж усiх людей знаю. Не бiйся нiчого! Це Помана водить тебе, адже я сильнiший за неï! Вона мусить мене слухати! Я проведу тебе в Залiс до братiв! Смiло за мною! Оленка, як ми вже сказали, не була боягузом... Дуже вам буду вдячна! вiдповiла чемно й пiшла за чудовиськом, що не йшло дорогою, тiльки обiк, перестрибуючи з дерева на дерево, мов бiлка. Iшли вони довго, довго... Оленка стала вже нетерпеливитися: Щось ви мене задовго ведете! каже. Мабуть, i ви не знаєте шляху? Я не знаю шляху! Я всi шляхи знаю, як своï зуби. Тобi так здається, що це довго... Та бо вже вечорiє! зауважила Оленка... Це не вечорiє, тiльки сонце мiниться i тому так стемнiло. Iдуть, iдуть знов, аж бачить Оленка стоïть замок. Такий пишний та великий, що чудо! Оленка ще нiколи такого замку не бачила! Iз цiкавостi вона забула про все: i про братiв, i про полуденок, що для них несла... Увiйшли у ворота, а вони за ними враз i зачинилися... Чудовисько свиснуло в пальцi. Вмить вибiгли слуги... Одведiть Оленку в кiмнату на горi в баштi, що я вже ранiше призначив для неï. Слуги схопили Оленку i таки на руках понесли ïï. Вона й не вiдчула як опинилась на горi у кiмнатi: нi драбиною, нi сходами не йшли нi вона, нi слуги! Кiмнатка була гарна, хоч i маленька... А чудовисько каже до неï: Тут тобi, Оленко, жити й вiкувати! Не бачити вже тобi нi батька, нi неньки, нi братiв твоïх. Ти моя бранка! Будь слухняна, то й добре тобi буде... Тiльки тепер Оленка не витримала i заплакала: Добродiю ласкавий, навiщо вам мене бiдноï! Пустiть мене до братiв, вони ж голоднi... Не журися не голоднi! Я вже послав ïм снiданок... То вiдпустiть мене додому до батенька та ненечки, щоб не тужили за мною... Не журися, вони не будуть тужити за тобою. У них замiсть тебе буде син, якого твоï родичi за всiх вас полюблять... Сказало це чудовисько та й зникло за дверима, якi самi зачинилися на сiм замкiв, на сiм печаток запечаталися... Оленка впала на постiль i залилась гiркими сльозами: Ненечко, батечку, братчики моï, ой, не побачити вже вас менi нещаснiй!... Плакала Оленка, а далi й слiз не стало... Тiлько й вiдради, що ластiвка! Вона над ïï вiконцем гнiздечко вилiпила собi й часто щебетала Оленцi: Не журися, Оленочко, не ридай! Прийде час, прийде хвилина, горю край, знайде тебе родина. Прийде лицар молодий та й звiльнить з неволi всiх дiтей твоïх батькiв. Тiльки надiï ти не втрачай, жди i вiр у нову силу, що дасть волi благодать, темним духам дасть могилу... Не багато розумiла Оленка з цього щебету ластiвки, та все ж таки щебет птички заспокоював дiвчину й будив у ïï серцi надiю, що прийде ïï неволi кiнець... Ждатиму, сказала собi, плачем не накличу собi долi... I вона ждала... II. БРАТИ ШУКАЮТЬ ОЛЕНКУ Пiзно увечерi повернулися брати з поля. А де ж Оленка? спитала мати. Оленка!? Ïï нема? Вона ж i не була в нас, сказав Хведiрко. Ой, горенько моє, зойкнула мати в тривозi. Якесь лихо сталося. Напевно заблудилася, коли досi немає... Батько заспокоював матiр: Може злякалася десь там у лiсi та й заночувала в лiсника. Побачимо завтра, коли не вернеться, значить, щось лихе сталося з дiвчиною й доведеться шукати ïï. Так радив i дiдусь... Невесела була нiч. Нiхто в хатi не спав... Рано, скоро свiт, схопилися всi та чекали нетерпляче Оленки... А Оленки як нема, так нема! Батько вибрався до лiсника, що жив ген пiд Залiсом. Чи не ночувала у вас Оленка? питає. Нi, каже лiсник, зовсiм я не бачив ïï. Ой, горенько, пропала дiвчина! вдарився батько об поли. Сумний вiн повернувся до хати. Стали в хатi раду радити, що робити? А дiдусь каже: Нема iншоï ради, тiльки комусь iз нас треба пiти шукати ïï. Ясно, що тiльки так, притакнув батько, та кому ж iти? Ви найскорiш дали б раду собi, дiдусю, але це вже не на вашi ноги та й не на вашi сили. Випадало б менi йти. Нi, тату! Годi, щоб господарство без вас залишилося! Пiду я, каже на це Хведiрко. Вiн добре говорить, похвалив дiдусь, нехай iде вiн! Хлопець молодий, дужий, i не дурний, дасть собi раду. На цьому стало. Тiльки мати була не рада цьому: Моє материнське серце чує, що i йому грозить лихо, мовила вона. Але Хведiрко наважився. Мати все приготувала йому в дорогу й вiн, попрощавшись з усiма, пiшов. Iде, iде, аж зирк ластiвочка бiля нього. Так i щебече: Як прийдеш на роздорiжжя, не дивись на дерево й не слухай Лихого. Iди лiворуч! Щось воно вже є, подумав Хведiрко. I пiшов дальше. Iде, iде аж ось i роздорiжжя... Туди, лiворуч, каже до себе. Ластiвка говорила йти лiворуч. I вже хотiв iти далi, коли чує: Це ти, Хведiрку, йдеш Оленки шукати? Хведiрко оглянувся навколо себе нема нiкого. Зирк на дерево, аж там чудовисько! Кудлате з нiг до голови, вуха й нiс величезнi, очi маленькi та меткi, а борода довга, довга вп'ятеро така, як чудовисько. Хведiрко пригадав собi, що ластiвка щебетала, щоб вгору не дивитися, та вже запiзно було... Вiн смiливо каже до Лихого: Еге, сестри я шукаю. А ти звiдки знаєш Оленку? Знаю, бо вона в мене! каже Лихий. У тебе? здивувався Хведiрко. У мене, що ж тут дивного! Сподобалась менi, так я i взяв ïï. Ти менi вiддай сестру, а нi, то не вийдеш живий з моïх рук! скричав люто Хведiрко. Ха, ха, ха! А диви! Жаба до коня пнеться! Та знаєш, Хведiрку, менi сподобалась твоя вiдвага й завзяття! Ходiм до мене, будемо битися! Коли побореш мене, вiзьмеш сестру, а коли нi, то я тебе вiзьму в неволю. Згода! вiдповiв Хведiрко, нехай буде потвоєму. Пiшли. Де ж моя сестра? спитав Хведiрко, коли прийшли до замку. Ось там, у баштi. Але ти зразу до неï не пiдеш, ранiш ми поборемось. Побореш мене, тодi забереш собi сестру. Але я не хочу твоєï кривди. Передусiм ти наберися сили. А щоб ïï мати, ти наïсися кремiнного хлiба та залiзного бобу. I свиснув на слуг. Цi миттю принесли на золотих мисках хлiб i бiб. Ну, сiдаймо, Хведiрку, i будемо ïсти, каже Лихий. Дивний у тебе хлiб i бiб! каже Хведiрко. Твердий трохи, вiдповiв Лихий, зате вiн сил додає. Узяв Хведiрко хлiб i пробує кусати. Де тобi! Скорiше всi зуби виламаєш, нiж укусиш! Пробує бобу, ще гiрше. Нi, каже Лихому, це не на моï зуби. Не будеш ïсти, то й сил не здобудеш! Тодi не нарiкай, коли я тебе переможу. А може зречешся Оленки й не будеш боротися? Зректися Оленки!? Нiколи! Яка б то честь у мене була! Нi, нехай i загину, а боротися таки буду! Загину, то загину з честю, а коли повернуся без боротьби, то не зможу нiкому в очi глянути. Ходiм боротися! Стривай, каже Лихий, заïдаючи бiб. Хлiб уже весь вiн з'ïв. Стривай, нехай пiд'ïм собi, сил наберу. Коли з'ïв увесь бiб, пiдвiвся та й каже: Тепер ходiм боротися на мiдяний тiк. Що ж, ходiмо, каже Хведiрко. Пiшли. Як доходили до току, поперед Хведiрка стала кружити ластiвочка, й щебетала: Лови Лихого за бороду, лови Лихого за бороду... Лихий не розумiв ластiвки, бо ж лихi не розумiли мови звiрят, анi птиць. Тiльки для добрих мова звiрят зрозумiла. Стали один проти одного. Хведiрко зразу думав спiймати чудовисько за бороду, але вмить подумав собi: Це був би пiдступ, а я хочу чесно боротися... Довго Хведiрко не давався, та вкiнцi таки не витримав. Лихий був сильнiший за нього. Вiн поборов Хведiрка i як не гупне ним до току! Бiдний Хведiрко тiльки зойкнув i без пам'ятi впав. А нещасна Оленка й не знала, що з ïï братиком трапилось. Вона тужила за домом i ждала рятунку. Але звiдки цей рятунок мав прийти, вона нiяк не знала... Чекала й вiрила... А ластiвочкащебетушка полинула аж ген пiд вiкно Сусiв i пiд стрiхою ïх хати гнiздечко собi вилiпила. Як тiльки побачила Iванка, й защебетала: Ти в дорогу вибирайся, рятуй сестру i брата, нi хвилиночки не гайся, бо пропаде рiд i хата. Слухав Iванко цього щебету день у день i така туга оповила його душу, що вiн нiде спокою не мiг знайти. Чах у всiх навиду... Зажурилися батько i мати: одна дитина в хатi, та й вона чахне, в'яне... I питають у сина батько i мати: Що з тобою, Iванку? Ти ж зовсiм змарнiв, нездужаєш? А вiн: Нi, ненечко! Нi, батечку! Я здоровесенький... Батько й ненька журилися i не знали причини. Тiльки старий дiд угадав: Ти, Iванчику, тужиш за братом та сестрою? Так, дiдусю! вiдповiв вiн i оповiв дiдусевi про те, що ластiвка день у день щебече йому послухати ïï та пiти шукати брата. Ластiвка добрий посол. Тобi, Iванчику, треба послухати ïï та i йти шукати сестру i брата. Зрадiв Iванчик, мов знов на свiт народився. Я, дiдусю, давно пiшов би уже. Але не маю вiдваги сказати батькам цього. Боюся, що вiдмовлять менi, не дозволять пiти шукати брата й Оленку. Може б ви, дiдусю, заступились за мене, сказали своє слово... Батько та ненька вже послухають вас. Добре, Iванку, скажу. Став старий Артем умовляти сина й невiстку: Коли хочете, щоб ваш син був здоров i щасливий, вiдпустiть його шукати Оленку i Хведiрка. Не вiдпустите, вiн з туги пропаде. Батько й мати зразу й слухати не хотiли. Найдовше опиралася мати... Один вiн зостався у нас i цей пропаде... говорила вона. Сяк чи так пропаде, вiдповiдав дiдусь твердо. Коли пiде, то все ж може ще повернутися, брата й сестру привести. Нiхто не знає, що кому доля судила. Ластiвочка добрий посол, неправди вона не щебече... Може й ваша правда, батьку, сказала нарештi невiстка. Нехай уже буде повашому, хай iде... I вже не затримала сина у хатi. Пiшов Iванчик. I така сама доля зустрiла його. Упав вiн без пам'ятi на мiдяному тоцi. Там i залишило його чудовисько бiля Хведiрка... Лежiть тут обидва до судувiку, сказало воно з презирством. I пiшло у свiй замок над Оленкою знущатися. Сумує Оленка, тужить та вiри не втрачає... Тiльки й вiдради, що ластiвочка прилетить i щебече... За ïï щебетом дiвчина, мов забуває на хвилину своє горе. Терпить i вiрить... III. НАРОДЖЕННЯ КОТИГОРОШКА Журився батько, плакала мати по втратi всiх дiтей. Сумно стало у хатi Сусiв. Тiльки дiд Артем не втрачав вiри. Все, бувало, вiн потiшає сина й невiстку: Не плачте, не журiться, бог дасть, повернуться нашi дiти. То Семен i Ярина зразу дiдовi нiчого не вiдповiдали, а потiм, коли дiд не кидав потiшати ïх, сказав Семен: Ех, тату, дали б ви спокiй iз своïми надiями! А то може б я i Ярина й забули вже про дiтей та й легше стало б, а ви все пригадуєте нам ïх, що вже нiколи не повернуться пропали... Тодi старий докоряв синовi i невiстцi: Я знаю, ви радi б забути дiтей, щоб спокiйно жити. Але я, старий, ваше сумлiння, не даю вам забути про це... Забагато цього було вже Семеновi й вiн обурювався на старого батька: Що ви, тату, хiба ми виннi, що нашi дiти пропали, хiба ми ïх посилали на загибель? Тут вмiшалася i Ярина: Коли хто винен, то хiба ви, татуню, бо через вас пiшов i Хведiрко, й Iванко. Ви ж намовляли ïх, щоб iшли шукати Оленку. Боляче було вiд таких докорiв старому Артемовi, але вiн не гнiвався на невiстку. Знав, що вона говорить це не зi злоби, а з жалю за дiтьми... I вiдповiдав дiд: А я таки певний, що дiти повернуться живi та здоровi. Син i невiстка, зрештою, вже й перестали слухати такого базiкання. Здитинiв уже старий i теревенi плете! Шкода й слухати, говорить, бувало, на це все Ярина. Аж раз якось, було це в самiсiнькi жнива, Ярина жала пшеницю. Жала й поклала серп та й пiшла до джерела води напитися. Зачерпнула вона жменями води, аж зирк, а в долонi зернятко гороху. Ярина випила воду, а горошинку кинула на землю. Коли дивиться, а горошок поперед неï скаче, котиться... Це здивувало ïï. Але вона не дуже звертала на це увагу i знов взялася до роботи, жала серпом пшеницю... Коли вже скiнчили жати, сплели вiнок iз колоскiв пшеницi i з спiвом повертались додому... Аж дивиться Ярина, а той самiсiнький горошок усе котиться поперед неï... А понад нею пiвкругами ластiвочка в'ється й щебече раз у раз: З'ïж горошинку, з'ïж горошинку! Ярина без надуми схопила горошинку i проковтнула. А вночi мала сон. З'явилися ïй усi трiйко дiтей: i Оленка, й Хведiрко, й Iванко. Оленка десь, нiби, каже до неï: Мамо, не забороняйте Котигорошковi визволяти нас iз неволi. Вранцi тiльки прокинулась Ярина, розповiла дiдовi Артемовi все: i про горошок, що котився, й про ластiвку, що щебетала, й про сон свiй дивний. А дiд Артем вислухав усе й каже: Я так думаю, що в тебе народиться син, якому доля судила визволити твоïх старших дiтей. Слова дiда Артема збулися. В Ярини згодом народився син. За порадою дiда, назвали його Котигорошком. Гарний удався хлопець! Зразу можна було пiзнати, що виросте з нього здоровий, ставний та дужий юнак. Iзмалечку вже любив вiн пробувати силу. Ще малим був, а вже пiдносив такi тягарi, що й дорослому були не пiд силу. Пiдняти величезнi колодище для нього було нiщо. Так само перекинути повний вiз снопiв було для нього iграшкою. А рiс, мов на дрiжджах... Ще йому й десяти рокiв не минуло, як вiн уже всiх парубкiв перегнав ростом... I боялися його вже тодi. Радiли батьки сином i на думку ïм не спадало, що доведеться i з цим сином попрощатися. Мати наче забула про свiй сон, а батьковi за роботою нiколи було думати про це. Не забув тiльки старий Артем! Вiн часто оповiдав Котигорошковi про його сестру та братiв, що пропали, про його дивне народження й про те, що снилося матерi пiсля того, коли вона проковтнула горошок. Я мушу, я мушу визволити ïх! В дiда горiли очi жаром гордостi. Буде з нього лицар над лицарi, думав старий. IV. КОТИГОРОШОК ВИБИРАТЬСЯ ШУКАТИ СЕСТРУ ТА БРАТIВ Аж прийшов i його час. Котигорошок поклонився батьковi в ноги i каже: Батечку, пiдiть до коваля, нехай викує менi сильну залiзну булаву. А нащо тобi, сину, такоï булави? питає батько. Дивно, що ви, батьку, не здогадуєтесь. Прийшов мiй час i я мушу йти визволяти Оленку, Хведiрка та Iванка. А без зброï хiба хто йде на боï? Ця булава буде моєю зброєю. Послухав батько сина, пiшов до коваля. Коваль викував булаву: важку та мiцну. Звичайно, як залiзна булава. А Котигорошковi чогось не дуже припала вона до вподоби. Узяв вiн булаву й вийшов на чисте поле, розмахнувся i як кине булавою вгору. Тiльки зашумiло. Аж понад хмари полетiла вона. Полетiла й нема. Котигорошок ходить по полi й чекає, щоб булава впала йому назад у руки. Чекав, чекав вiн так не годину, не двi, а цiлого пiв дня. Нарештi почув шум. Булава почала повiльно падати. А Котигорошок пiдставив мiзинця. Булава впала на палець i всi аж ахнули з дива: булава переломилася на пальцi на двоє. Вiддав Котигорошок переламану булаву батьковi й каже: 41 Повернiть ïï ковалевi! Скажiть, що нi до чого вона! На мойому мiзинцю зламалася. Нехай викує сталеву... Принiс батько сталеву. Як пустить ïï Котигорошок, то полетiла вгору генген понад хмари. Пустив вiн ïï раннiм ранком, а щойно пiд вечiр впала вона назад. Котигорошок знов пiдставив мiзинця й булава впала. I не зламалася вже, тiльки зiгнулася. Тодi вже Котигорошок сам пiшов до коваля й каже: Непридатна менi й ваша сталева булава. Викуйте менi мосяжну. Три днi кував коваль i викував булаву на славу. Блискучу та важку. Але Котигорошковi вона була легка, мов пiр'ïнка. Кинув вiн ïï вгору зранку та й не чекав. Пiшов батьковi допомагати в роботi. Пiшов спокiйно i ввечерi спати. Аж на другий день пiд полудне почули всi страшенний шум. Наче б цiла зграя орлiв летiла. Щойно тодi вийшов Котигорошок, пiдставив мiзинця i жде. Ще довгенько чекав, поки булава гупнула на його палець. I знов ахнули всi з дива. Булава вже не зiгнулася. Добра буде, сказав Котигорошок. Тепер можна йти в свiт. Радий та веселий узяв вiн булаву й пiшов до хати. Батьку, ненько! Благословiть мене в дорогу. Мати в плач, а батько голову звiсив. Ти вже, сину, четвертий iз наших дiтей iдеш у свiт, коли пропадеш, то з тобою пропаде вже остання наша надiя. Батьку, нене! Я мушу йти! Мене кличе внутрiшнiй голос, сумлiння моє! А це важнiше за все. Я йду! Тут вмiшався й дiд Артем: Не спиняйте Котигорошка! Чи ви думаєте, що коли його не пустите, то збережете для себе? Нiколи. Iз туги вiн зiв'яне вам, мов та квiтка без роси... А Котигорошок: Не журiться, батьку, мати, я певний, що визволю й сестру, i братiв. Те, що моïм братам не вдалося, менi напевно вдасться. У братiв була добра воля, та не було нi вiри, нi витримки. А без цього нiщо не вдається. Що ж було робити батьковi та матерi? Пустили сина. Мати поклала синовi харчiв у торбину й вiн попрощався. Нехай тобi щастить у всьому! виряджали його батько та мати. А скоро повертайся додому! Повернеться, повернеться! запевняв твердо дiд Артем. V. ЗУСТРIЧ I ДВОБIЙ КОТИГОРОШКА З ЛИХИМ Iде, iде Котигорошок, аж i лiс перед ним. А на першiй деревинi на гiлцi ластiвочка сидить. Як побачила вона Котигорошка, миттю злетiла, стала кружляти над ним i щебетати: Хватай Лихого, хватай Лихого за бороду! Ага, думає собi Котигорошок, значить, сестра i брати у якогось Лихого в неволi. А вголос каже до неï: Ластiвочко, добра пташко, покажи менi дорогу, щоб знайти братiв, сестричку та й проклятого Лихого. Ластiвочка стрiлою понеслася попереду Котигорошка. А вiн за нею та за нею... Так зайшов аж на роздорiжжя в лiсi. Тут ластiвочка десь зникла. Станув Котигорошок i задумався. Куди менi тепер iти?... Аж чує, з дерева щось наче озивається до нього, питає щось... Глядить Котигорошок угору, а там на деревi чудовисько: кудлате з нiг до голови, вуха й нiс величезнi, очi маленькi та меткi, а борода, довга, довга вп'ятеро така, як чудовисько. Чудовисько вчепилося хвостякою за гiлляку й так зависло в повiтрi. Гойдається на гiлляцi й питає в Котигорошка: А ти куди, небоже? Чи не шукаєш ти когось? Я тобi не небiж! вiдповiв юнак. Я Котигорошок, а ти Лихий. Он, а звiдки ти мене знаєш? здивувався Лихий. Ще бiльше здивувала його вiдвага юнака. А ти звiдки такий вiдважний узявся? не витримав Лихий. Звiдки я взявся, не твоє дiло, досить що до тебе. Веди мене до своïх палацiв та вiддай сестру i братiв. Ов, бачу я, ти в гарячiй купелi купаний, та воно так скоро не пiде. Це, небоже, не тако: вiддай та й уже. Коли хочеш мати назад Оленку, Хведiрка та Iванка, треба тобi виконати ранiш умови, якi я поставлю тобi. Якi ж твоï умови? спитав Котигорошок. Такi самi, якi я твоïм братам поставив: мусиш зi мною битися! Побореш мене, вiзьмеш сестру й братiв, а коли нi, буде з тобою те саме, що й з ними сталося. Ти згоден? Авжеж, що згоден, вiдповiв Котигорошок, ходiмо боротися. Стривай, каже Лихий, ранiш нам треба набрати сили. А щоб ïï набрати, з'ïж кремiнного хлiба та залiзного бобу. Як ïсти, то ïсти! Давай! каже Котигорошок. Лихий свиснув на слуг. Слуги миттю внесли на золотих мисках хлiб i бiб. Ну, сiдаймо, Котигорошку, та й ïжмо, каже Лихий. Як ïсти, то ïсти! каже Котигорошок знову. Бере i ïсть, аж хата ходить! З'ïв увесь хлiб i бiб, а Лихий ще й половини не з'ïв. Давай ще, коли маєш! каже Лихому. А цей очам своïм не вiрить, шкiра вже на ньому тремтить. Ов, з цим видно, не легка буде справа, думає i ïсть далi. З'ïв i вiн. Ну, тепер ходiм боротися! каже Лихий, але вже не такий певний та гордий був його голос як тодi, коли говорив те саме до Котигорошкових братiв. Що ж, ходiм! каже Котигорошок. Вiн поправив ремiнь на собi, взяв булаву й пiшов за Лихим. Прийшли на тiк, а там два юнаки лежать неживi. Хто це? питає Котигорошок. Це твоï брати, я вже убив ïх, каже Лихий. I тебе таке саме чекає. Це ще вилами по водi писане, вiдповiв Котигорошок. Я думаю, що переможу тебе. Ха, ха, ха! засмiявся Лихий. Ти, мене? Мене, якого досi ще нiхто не перемiг? Ти знаєш? Зi мною на поєдинок ставали лицарi такi, що ïм рiвнi не було в свiтi, а я дав ïм раду. I ти думаєш перемогти мене? Авжеж! Та що ми будемо даремно базiкати! Я на слова не мiцний, а на силу! Ходiм боротися, а тодi побачиш. Почався двобiй. Котигорошок схопив Лихого попiд пахи, а Лихий його, й почали вони боротися. Лихий пробував кинути ним об землю, як це зробив iз Хведiрком та Iванком. Але де там! Котигорошок наче врiс у землю ногами. Не зрушити його, не те, що кинути. А жилавi руки Котигорошка стискають його мов клiщами. Лихий вився, як вуж, щоб вислизнути з рук силача, але все було марно. Довго вони так боролися, аж нарештi зовсiм знемiгся Лихий. Став вiн просити Котигорошка: Пусти мене, пусти! Я вiддам тобi сестру i зроблю все, що ти хочеш! Котигорошок на хвилину завагався: Дiйсно, що менi з його смертi? Може дiйсно пустити, коли обiцяє сестру? Аж тут де не взялася ластiвочка, сiла на за­ратованому вiконцi й щебече: Не вiр йому, не вiр йому! Вiн обдурить тебе! Тепер у бiдi вiн проситься, золотi гори обiцяє, а коли ти змилосердишся й пустиш, вiн не дотримає слова. Це спам'ятало Котигорошка: Правду каже ластiвочка, вiн у бiдi проситься, а коли вийде з неï, буде знов менi шкодити. А Лихий проситься далi: Пусти, пусти! Усе тобi зроблю, що хочеш! Не хочу я нiчого вiд тебе! Не мав ти милосердя для моïх братiв, не маю i я для тебе! Пiднiс Лихого вгору, мов грудку, i як гупне ним до току! Чудовисько тiльки раз крикнуло та й по ньому. Став Котигорошок над ним i думає: Погано я зробив, що вбив цю потвору. Нехай би був ранiш дав менi Оленку! Враз пригадав собi ластiвочку: Вона проведе мене до сестри. I став вiн просити ластiвочку: Ластiвочкощебетушко, заведи мене до сестрички! I вона злинула з за­ратованого вiкна i простiсiнько полетiла до башти. Котигорошок за нею. Уже вiн пiд дверима! Дивиться, а дверi на сiм замкiв замкненi, сiмома печатками запечатанi. Але сказав собi Котигорошок: Коли хтось чогось твердо запрагне, те мусить досягнути. I як не гупне булавою в дверi. Раз!!! Повiдлiтали всi печатки. Два!!! Пустили всi замки. Увiйшов Котигорошок у кiмнату. Здорова була, сестричко Оленко! А Оленка глянула на нього й каже: Хто ти, лицарю, що зовеш мене сестричкою? Я тебе не знаю! Ти не Хведiрко, не Iванко! А я бiльше братiв не мала... Тодi Котигорошок оповiв Оленцi все, як воно було. Коли Оленка почула, що Хведiрко та Iванко не живуть, вона так почала ридати та заводити, що Котигорошок нiяк не мiг ïï заспокоïти. Враз прилетiла ластiвочка до Оленчиного вiконця i стала щебетати: У гаю там кущ калини, пiд калиною криниця, а з криницi пливе й пливе всеживучая водиця. Зачерпнiть води живоï, покропiть братiв водою, оживуть брати вiд неï i вiднайдуть силу свою. Як почули се Котигорошок iз Оленкою, не гаялись нi хвилиночки, побiгли в недалекий гай. Не довго вони шукали живущоï води, бо добра ластiвочка летiла попереду них i завела ïх до самого джерела. Оленка набрала води й обоє вони повернули на тiк, де лежали Хведiрко та Iванко, чи то тiльки ïх тiла. Оленка бризнула водою на одного й другого брата. I вмить блiдi ïх лиця зарум'янилися, потiм брати почали поволi ворушитися, а там i очi розплющили. I стали роздивлятися, немов пiсля довгого важкого сну. Довго вони не могли вгадати, де вони й що з ними дiється. Нарештi Хведiрко перший пiдвiвся. Мiцнiший був. Пiдвiвся, сiв, протер очi та й каже, немов до себе: Але ж важкий, важкий сон мав я! Ой, братiку Хведiрку! Це не сон був, це була смерть. Тебе вбив був Лихий. Аж тепер пригадав Хведiрко все, що з ним було. Ах, це я боровся з Лихим за тебе, Оленко, й вiн перемiг мене. Еге, ранiш тебе, а потiм Iванка. Й Iванка? I вiн боровся з Лихим? Ходив, ходив, сказав Iванко, що також уже зовсiм прийшов до себе. Тодi Хведiрко: Але ж як це сталося, Оленочко, що ми знов живi? Подякуйте за се братовi Котигорошковi, сказала Оленка. Котигорошковi? Ми такого брата не мали, в нас же не було бiльше братiв, крiм нас двох, Не було, а тепер є! Котигорошок народився вже потiм, коли вас Лихий повбивав. I розповiла братам усе, що ïй оповiдав Котигорошок. Зрадiли брати i почали розпитувати Котигорошка, як там дома живуть батько, мати й дiдусь. А Котигорошок каже: Годi гаяти час на балачки, ходiм додому, самi побачите все. Добре кажеш! сказали брати. А що зробити з тiлом Лихого? спитала Оленка. Треба спалити, каже Котигорошок, бо може яканебудь мара оживити його живучою водою. Вони назносили дров, запалили багаття й кинули в нього тiло Лихого. Воно згорiло, а вiтер розсiяв попiл по всьому свiту. Гей, як зрадiли родичi, коли побачили своïх дiтей! А дiд Артем аж у долонi плескав на радощах та все приговорював: Я ж казав, що вони вернуться, я ж казав таке! VI. КОТИГОРОШОК ПОКИДА РIДНУ ХАТУ Й IДЕ В ШИРОКИЙ СВIТ От одного разу, вже пiзно восени, сказав батько до синiв: Запрягли б ви, хлопцi, волiв та поïхали в лiс по дрова, бо зима йде. Гаразд, тату, каже Хведiрко, поïдемо. Запрягли всi три сини волiв i поïхали туди, де найкраща грабина та бучина, трьома возами. Рубали, рубали сини дрова до пiзнього вечора i, поки навантажили всi три вози, надворi стемнiло. Очевидно, що найбiльше рубав Котигорошок: величезнi буки клав вiн на вiз, мов тонке пруття... Обом братам аж заздрiсно стало. А вже найбiльше Хведiрковi. Вiн не витримав i, коли Котигорошок вiдiйшов був далi в лiс, сказав до Iванка: Цей Котигорошок цiлком непотрiбно прикотився в нашу сiм'ю. Краще було б, щоб був не родився. Бачиш, який вiн силач? Вiн, хоч i наймолодший, напевно вiзьме по батьковiй смертi верх над нами й буде нам наказувати. 53 Iванко не вiдповiв нiчого. Та по виду його впiзнав Хведiрко, що й вiн думає те саме. Коли вже всi вози були завантаженi, каже Хведiрко: Годi нам пiд нiч повертатись додому. Ми втомилися, ïхати уночi важко, треба заночувати денебудь. Добре, каже Котигорошок, ночуймо в лiсi. А недалеко була широка поляна. На полянi рiс вiковий дуб. Брати поставили вози так, що вони творили неначе табор. Iз цього боку, де табор був вiдкритий, розвели багаття. Волiв пустили на пашу, а самi лягли спати в серединi табору. Котигорошок лiг пiд самим дубом. Вмить i заснув здоровим сном. Хведiрко довго не спав, думав щось. Нарештi вiн спитав тихо Iванка, що лежав бiля нього: Ти спиш, Iванку? Нi, чогось не можу заснути. I я не можу. Цей Котигорошок не сходить менi з думки. Все здається менi, що вiн захоче верховодити над нами тому, що дужчий вiд нас. Знаєш, поки ти менi цього не сказав, я й не думав про таке. А тепер це вже i менi не дає спокою... Як думаєш, чи не безпечнiше було б, коли б ми скористалися мiцним сном Котигорошка i позбулись його?.. Ти думаєш убити його? Нi, та де ж я забруднив би руки кров'ю рiдного брата! сказав Хведiрко. Признаюся тобi, що я вже дома думав над цим i дав ковалевi викувати мiцний ланцюг. Я маю його тут, на возi. Ми прикуємо Котигорошка так, як вiн спить i поïдемо. Вiз iз його дровами вiзьмемо в середину, воли самi пiдуть. А з ним, що буде? З Котигорошком? Сюди люди дуже рiдко заходять. Буде так прикований лежати, поки аж не вмре з голоду. Гаразд, нехай буде потвойому, ти старший. Отже, згода! Та ще мусиш присягнути менi, що ти нiкому й нiде не зрадиш нашоï тайни. Присягнеш? Присягаю! вiдповiв Iванко. I тодi, як вiн поклявся, зашумiв раптом весь лiс i наче щось дико зареготалося. Але брати не звернули на це уваги. Вони мерщiй взялися до роботи. Прикували Котигорошка мiцно до дуба. Ланцюг так мiцно обвив Котигорошка, що вiн не мiг i ворухнутися. Коли брати скiнчили свою погану справу, вони запрягли волiв i поïхали. Коли вже приïхали додому, батько i мати зараз спитали про Котигорошка. А брати вiдповiли: Ми не знаємо, що з ним сталося. Вiн пiшов десь глибоко в лiс i казав, що йде кращоï бучини шукати. Ми гукали його i шукали пiвдня, але все даремно. Вiн не обзивався. Що ж було робити? Взяли ми його вiз в середину та й приïхали... Ой, падоньку наш, зажурилася мати, може якесь лихо приключилось йому? Та дiд Артем заспокоïв ïï: Не бiйся, не з тих наш Котигорошок, щоб не дав собi ради й у лиховi. Побачиш, завтра вранцi вiн буде тут. На дiдовi слова брати лише завiсили голови вниз. Дiд завважив це, але не сказав нiчого. Його слова заспокоïли Ярину. Тiльки Оленка, коли вже була сама з дiдусем в хатi, сказала до нього: Дiдусику! Менi здається, що Хведiрко та Iванко щось недобре заподiяли Котигорошковi. Я вичитала це з ïх очей. I я думаю, Оленочко, вiдповiв старий Артем. Але не бiйся за Котигорошка, не з тих вiн, щоб хтось мiг зашкодити йому. Що ж вони зробили йому? питала Оленка. Не знаю, голубко, завтра довiдаємось. Хведiрко й Iванко не могли цiєï ночi заснути. Вони тiльки повертались з боку на бiк. Одне, що затривожили ïх слова дiда про те, що Котигорошок повернеться. Ану ж, дiйсно повернеться, що тодi буде? А друге: сумлiння вiдганяло вiд них сон. Зате Котигорошок проспав смачно в лiсi всю нiч. Вiн чув усю розмову братiв i не спав, коли вони приковували його до дуба. Тiльки прикинувся, буцiмто спить. Як брати вiд'ïхали, вiн розiрвав ланцюг, вирвав вiкового дуба з корiнням i пiшов до лiсника нiч досипляти. Саме тодi лiсник повертався з лiсу й дуже дивувався, що Котигорошок такого дуба несе. Це ж найстарший дуб тут у лiсi! сказав вiн. Раннiм ранком Котигорошок попрощався з лiсником, закинув собi дуба на плечi й пiшов додому. Коли вiн кинув дуба на подвiр'ï, то аж хата стряслася. Всi виглянули у вiкно, а Оленка вибiгла з хати на двiр: Тату, мамо, дiду! Котигорошок прийшов! скрикнула вона радiсно. А Котигорошок уже й у хатi. Тату, мамо, каже, й ви, дiду, побажайте менi щастя в мандрiвку. Я мушу йти в свiт, бо так менi суджено... Мати аж руки заломила: Сину, чого ж ти хочеш покинути нас? А Котигорошок: Мамо, не плачте, так доля хоче, я мушу йти. Я не родився для того, щоб орати i сiяти, тiльки щоб добро людям робити на свiтi. Скiльки не вговорювали батько та мати, нiщо не помогло! Котигорошок вiв усе своєï: Мушу та й мушу йти! I побажали йому щастя батько, мати та й дiд Артем. Потiм каже Котигорошок Хведiрковi та Iванковi: Ходiть, допоможете менi занести дуб пiд клуню. Брати вийшли, а вiн до них: Ось вам ланцюг! Вiн дуже мiцно зроблений, але на мене заслабий. Ви даремно боялись, що я над вами захочу верховодити. Я бажав i бажаю вам добра. Бувайте здоровi! Та й пiшов у свiт заочi. VII. КОТИГОРОШОК ЗНАХОДИТЬ СОБI ДРУЗIВ Iде Котигорошок полями, лiсами. Так пусто в нього i на душi, i на серцi, мов на тих полях, що тiльки стернею жовтiють. Тепер вiн самсамiсiнький на свiтi широкому, не має нiкого, нiкого... Iде лiсом, в'яле листя шелестить пiд ногами. Воно ще недавно на деревi пишалося, зеленiло а тепер буйний вiтер носить, кидає ним куди захоче. Отак i ним тепер доля кидатиме... Вийшов вiн на узлiсся. А там посеред кущiв лiщини дуб корiнчастий та розлогий стоïть... Зiрвався страшний вихор i з диким ревом кинувся на дуба, наче з корiння вирвати його хоче. Та дарма! Дужий, могутнiй дуб вiдбиває всi напади й шумить собi, мов насмiхається з даремних зусиль бурi. I ось зразу прояснилося в головi Котигорошка, мов новий ясний свiт вiдкрився перед ним. Хлопець випрямився, розправив дужi плечi й сказав собi: I чого я розкис, мов стара баба! Я, що дуби вириваю з корiнням! У кого сила, здоров'я i розум ясний, тому свiт широким стоïть отвором: Здобувай мене! каже. Жалко батька, матерi, а вже найбiльше дiдуся жалко, коли подумаю, що вони тужитимуть за мною. Але ж є з ними сини й дочка, i згодом забудуть мене. Я ж не для того, щоб гречку сiяти та спокiйно хлiб ïсти. Пригод моя душа бажає, i на добро свiту використати свою силу. I вже веселий, задоволений iде далi. Вже й веселоï пiснi затягнув. Iде, iде, аж гляне: напроти нього йде чоловiк. Привiтали вони один одного, а там i розговорилися. I довiдався Котигорошок, що цей чоловiк такий самий бурлака, як вiн. Не можу я дома сидiти, тягне мене в свiт широкий. Чого ж марнувати силу на мiсцi, коли вона в свiтi потрiбна? Я, чоловiче добрий, таку маю силу, що як подую на воду, то найглибше озеро, ба, навiть море, продую до дна. Вiд того звуть мене Продуйвода. Знаєш що, Продуйводо, будьмо друзями й ходiм разом у свiт. Я, бачиш, силач, дуби вириваю з корiнням. Один одному придамося в мандрiвцi. Згода, будьмо друзями, а там i побратимами, може, станемо. I пiшли разом. Котигорошок розповiв йому про своє життя, а Продуйвода про своє. Я, каже Продуйвода, жив над великим морем. ... Раз поïхав я так, продув воду посеред найглибшого моря, аж дивлюся, пiд кораловим кущем спить якась чарiвна дiвчина. Я приглядаюся до неï, приглядаюся очей не вiдiрву! Вона розплющує очi, дивиться на мене довгодовго, а далi й питає: Хто ти такий? Я Продуйвода! кажу. Продуйвода? каже дiвчина. То ти тут вiдчинив море, чи що? Еге, я! кажу. Дiвчина знов дивиться, дивиться на мене, а зрештою й каже: Ти сподобався менi. Хочеш з нами жити? Тобi добре буде тут. Я погодився. Вона провела мене в своï кришталевi тереми. Тут я довiдався, що вона княгиня мелюзин, тобто княгиня морських русалок. Але була там одна бiдна дiвчина, до якоï я ставився прихильно. Але княгиня скоро запримiтила цю мою прихильнiсть i почала мелюзину бити, знущатися над нею так, що бiдне дiвча мало очей не виплакало, а далi не стерпiло й поскаржилось морському царевi Чорноморовi. Цар Чорномор довiдався, то такий лихий став, що свiте мiй! Таку вчинив бурю на морi, що вiдколи свiт свiтом, такоï бурi не було. Якi де кораблi були на морi, всi вони пiшли на дно. Мелюзина злякалася й каже: Тiкай, тiкай, бо буде лихо й тобi i менi! Я миттю продув воду знизу вгору i виплив човном наверх. Буря кинула мiй човен бiля самого берега. Я скористав з цього i стрибнув на берег. I так я врятувався. I вже ти бiльше не бачив княгинi? спитав Котигорошок. Нi, вiдповiв Продуйвода, бачив тiльки одну мелюзину з ïï почоту. Вона раз оповiла менi, що цар Чорномор дуже був лютий, погрожував, що знайде мене, де б я не сховався, й мусить помститися за зневагу морського царства. А княгиню мелюзин зачинив у теремi й звелiв китам берегти ïï, щоб нiкуди не виходила. То ти, друже Продуйводо, куди бiльше пережив за мене. Я також хотiв би зазнати таких пригод. Молодий ти та дужий, Котигорошку, отже можеш i не таких ще пригод зазнати, вiдповiв Продуйвода. Пiшли далi, аж напроти них iде чолов'яга, також неабиякий силач. Здоровi були, друзi! каже вiн ïм ще здалека. Дай боже здоров'я й тобi! вiдповiв Котигорошок. Чого це ти звеш нас друзями, якi ми тобi друзi? Бо ви йдете шукати пригод i я також. Так? каже Котигорошок. Ну, то ходiм, втрiйку безпечнiше i веселiше нам буде. Гаразд! сказав чоловiк. Скажи ще нам, каже Котигорошок, як тебе звати й по чому ти ось впiзнав, що ми йдемо шукати пригод. Зовуть мене Перевернигора, бо в мене така сила, що можу й гору перевернути. А пiзнав я, що ви пригод шукаєте по безжурностi у ваших очах. Пiшли. Котигорошок просив Перевернигору, щоб оповiв ïм про себе. Як оповiдати, то оповiдати, каже Перевернигора. Я, бачите, вже в своєму життi бачив чимало й доброго i лихого. Проходив я рiзнi царства, рiзнi государства. Аж нарештi зайшов за сiм гiр i за сiм рiк. Там, над морем, було князiвство Iвана Безрадного. Приходжу я в столицю, а тут вам такий сум! Усi жiнки одягненi в чорне, наче хтось дуже знатний помер, а люди ходять похнюпленi, понурi. Питаю я людей: Чого це у вас такий сум? Чи князь ваш, чи княгиня померла, чи що таке? 63 Нi, кажуть, не помер нi князь, анi княгиня, тiльки князiвну мають вiддати змiєвi на ïжу. Князiвну змiєвi на ïжу? здивувався я. А це як, навiщо, i якому змiєвi? Ти не знаєш, добрий чоловiче, в нас у скелi за мiстом дванадцятиголовий змiй має свою печеру. Щоб вiн не нападав i не нищив людей, ми зобов'язалися давати йому щодня одну дiвчину на обiд. Сьогоднi впав жереб на князiвну й тому такий сум. I ви добровiльно згодилися на таку страшну данину? Чи немає у вас нi одного лицаря, що вбив би змiя? В нас усi бояться змiя. Тодi скажiть вашому князевi, нехай не дає князiвни змiєвi. Я уб'ю змiя, сказав я. Люди вмить побiгли до князя, а той покликав мене до себе. Дав менi оцей меч, що й досi у мене, та й каже: Коли ти уб'єш змiя, я до кiнця свого вiку буду твоïм боржником. Уб'ю! вiдповiв я. Дав менi князь до товариства найхоробрiших воïнiв i пiшли. Прийшли ми перед печеру, де сидiв змiй. Гукнув я до нього полицарському звичаю: Я прийшов битися з тобою, виходь! А вiн клятий анi чичирк. Це мене розлютило. Я схопив гору за вершок та й перекинув ïï. Змiй зашипiв, а я як не махну мечем, усi його дванадцять голiв так i покотилися долi. Гей, як тодi радiли усi! Повернулися ми у столицю, усi так i вiтають нас. Така радiсть, така радiсть! А князь кинувся обнiмати мене, як рiдного. Говорить: Чого ти хочеш, лицарю? Я все зроблю! А я кажу: Нiчого не хочу, дайте лише менi цей меч на пам'ятку. Князь подарував менi меч, i я пiшов далi. Каже Котигорошок: Гарна твоя пригода, бо ти добро зробив людям. Ми все повиннi тiльки добро ïм робити! Ну, каже Продуйвода, ми вже розповiли тобi своï пригоди. Черга за тобою, Котигорошку. I Котигорошок розповiв ïм усе про себе аж до того, коли вiн кинув рiдну хату. Бачиш, каже Продуйвода, як твоï рiднi брати погано повелися з тобою. А, нехай ïх! сказав Котигорошок. Я на них не гнiваюся. Коли б не вони, я не пiшов би був у свiт i вас, друзiв, не зустрiв би. Воно правда, мовить Продуйвода, що нема в свiтi горя без радостi. Так розмовляючи, друзi iшли все далi i далi. Аж ось i нiч захопила ïх. Але вони не журилися. Денебудь заночують. Хоч би й у лiсi пiд деревом. Ïм все одно! Аж глянуть, у лiсi бiлiє хатинка чепурна. Ось, i буде де переночувати! каже Продуйвода. I вечерю зваримо! додав Перевернигора. В мене є ще трохи запасiв. В хатi не було нiкого. Вони запорались, як дома. Назбирали хворосту, розвели вогонь у печi, а Перевернигора став варити вечерю. Зварив, посiдали, попоïли та й пiшли спати, позачинявши ворота i всi дверi як слiд. Спали вони мiцно, як сплять звичайно мандрiвники. VIII. ПРОДУЙВОДА I ПЕРЕВЕРНИГОРА КУХОВАРЯТЬ Вранцi повставали всi й почали раду радити, що ïм робити далi. I врадили таке, що два пiдуть на лови, а один зостанеться обiд варити. Зостався в хатi Продуйвода, а Котигорошок та Перевернигора пiшли в лiс на лови. Продуйвода запорався. Принiс дров, принiс води i почав обiд варити. Ще гетьгеть було до полудня, як вiн був готовий. Сiв собi Продуйвода i чекає своïх товаришiв. Аж хтось i стукає в дверi. Продуйвода виглянув, аж там, перед хатою, таке чудовисько, що й глянути страшно: кудлате з нiг до голови, вуха й нiс величезнi, очi маленькi та меткi, а борода довга вп'ятеро така, як саме чудовисько. Став Продуйвода i дивиться на чудовисько. А воно верещить: Зараз пересади мене через порiг, я тут господар! Коли господар, то господар! Взяв Продуйвода чудовисько на руки й пересадив порiг. А воно: Посади мене за стiл i давай ïсти! Посадив Продуйвода чудовисько за стiл i поставив перед ним миску зi стравою. Чудовисько вмить з'ïло все до чиста i знов кричить: Ïсти давай! Та вже нема що! Тодi як не кинеться чудовисько до печi! Вибрало все, що там було й виïло, навiть ложки в горшку не залишило. Пiсля цього як схопить кийок, що стояв у кутку, як почне бити нещасного Продуйводу. Набило, набило i, не встиг ще Продуйвода спам'ятатися, як воно зникло. Збитий, мов квасне яблуко, Продуйвода, взявся вдруге варити обiд. Ледве скiнчив, як Котигорошок та Перевернигора повернулися з ловiв. Полювання вдалося ïм напрочуд гарне. Буде завтра гарний обiд! Пообiдали всi смачно, вiдпочивають. На другий день зранку на полювання пiшли Котигорошок i Продуйвода, а Перевернигора залишився варити обiд. I Перевернигора впорався та чекав приходу товаришiв. Аж чує, стукає щось у дверi. Виходить, вiдчиняє сiнешнi дверi i з дива аж ахнув. Перед ним чудовисько: кудлате з нiг до голови, вуха й нiс величезнi, очi маленькi та меткi, а борода довга, довга вп'ятеро така, як саме чудовисько. Перевернигора аж очi вирячив, так дивиться. Чого ти тут хочеш? питає. Чого я хочу? заверещало чудовисько. Я тут господар! Пересади мене через порiг! Перевернигора пересадив. Давай ïсти! кричить. Перевернигора поставив перед нього страву, чудовисько змело все дочиста i знов кричить: Давай ще! Дав Перевернигора ще. А чудовисько з'ïло й це, й своєï: Давай, давай ще! Думає Перевернигора: Бiда буде, як ця прожора все виïсть i не залишить нiчого товаришам. I став просити: Будьте ласкавi, зачекайте хвилинку, нехай зварю щось, бо вже не маю нiчого готового. Але кудлате стрибнуло, мов бiлка, з лави до печi. Виïло, виïло все, що там було, а потiм за кийок i ну ж бити ним Перевернигору. I поки Перевернигора спам'ятався, воно зникло, тiльки вiтер загув за чудовиськом. Болить спина в Перевернигори, болять кiстки, але ж нiколи йому стогнати, треба про новий обiд думати. Ледве вiн упорався, коли Котигорошок i IIродуйвода повернулися. Полювання було ще краще нiж учора. Каже Перевернигора: Ну, Котигорошку, завтра твоя черга варити обiд! i усмiхається. Авжеж, каже Котигорошок, ви побачите, який з мене славний кухар. Але чого ти усмiхаєшся, друже? Так собi! вiдповiв Перевернигора. Поки вони обчистили впольовану звiрину, на дворi й стемнiло. Всi три взялися разом варити вечерю. Повече ряли i вмить полягали спати, бо ж вранцi треба Продуйводi й Перевернигорi iти на полювання... Котигорошок зараз i заснув. А Продуйвода й Перевернигора довго ще не могли спати; в обох болiла спина вiд бiйки чудовиська. Говорить Продуйвода Перевернигорi: 71 Чого це ти смiявся, коли говорив Котигорошковi, що завтра його черга варити обiд? От, так собi! Е, не так собi! Скажи правду, в тебе не був якийсь гiсть до обiду? Глянув Перевернигора на Продуйводу i впiзнав з очей, що вiн уже все знає. А в тебе був? питає цей Продуйводу. А, був! вiдповiв Продуйвода. Був, щоб вiн пропав! I розповiв всю пригоду з чудовиськом. Такiсенько було й зi мною, сказав Перевернигора. Цiкаво, як воно буде з нашим Котигорошком? мовить Продуйвода. Ой, скоштує i вiн, мабуть, букiв. IX. КОТИГОРОШОК ЗУСТРIЧАТЬСЯ ЗНОВ З ЛИХИМ Раннiм ранком схопилися всi, повмивалися, поснiдали та й Продуйвода й Перевернигора пiшли в лiс на полювання, а Котигорошок залишився в хатi куховарити. Варить вiн, пече, смажить. Такi линуть запахи по хатi, що аж любо... А Котигорошок порається бiля печi й пiдспiвує собi. Тiльки сонце стало вже на пiвднi, як застукало щось у дверi. Еге, рано чогось повертаються з ловiв моï товаришi, подумав Котигорошок, iдучи вiдчиняти дверi. Вiдчинив, аж це не товаришi, а чудовисько, кудлате з нiг до голови, вуха й нiс величезнi, очi маленькi та меткi, а борода довга, довга вп'ятеро така, як чудовисько! Ось тобi й гiсть! здивувався Котигорошок. А ти, Лихий, звiдки тут узявся? Чудовисько забурмотiло: А ти думав, Котигорошку, що вже мене не буде? Дужий ти, дужий! Ти думав, що коли спалиш мене, то я вже й пропав. А я, бачиш, ось перед тобою! Ха, ха, ха! Пересади мене через порiг, це моя хата! Була твоя, тепер моя! вiдповiв Котигорошок. Лiзеш незапрошений в гостi, то сам перелазь. Лихий перескочив порiг, викарабкався на лаву i до Котигорошка: Давай ïсти! Я ще для тебе не варив, вiдповiв Котигорошок. Постривай, зварю якоïсь юшки i нажерешся. Давай ïсти, давай ïсти! кричить Лихий. Цього було вже забагато Котигорошковi: Ех, зараз я почастую тебе, падлюко! сказав вiн, та як вiзьме свою булаву, як почне бити! Лихе такий вереск пiдняло, аж вуха в'янули... Бив Котигорошок, бив, аж Лихий простягнув лапи без духу. Тодi вiн винiс чудовисько за хату й забив його лапи й бороду в дубовий пень... Покажу друзям, якого я звiра вполював. Вони вже певно не вполюють такого. I пiшов до хати та й чекає товаришiв. Довго не приходили вони. Нарештi прийшли. Лови не дуже ïм вдалися. Дивляться, а Котигорошок такий веселий та радий. Друзi просто дивом дивуються. А Продуйвода не витримав i спитав таки: Чи не мав ти сьогоднi гостей, Котигорошку? Чому нi! Був мiй давнiй знайомий. Ну, i що? Нiчого. Поводиться цей гiсть погано, i тому я так його сперищив, аж дух вигнав з нього. Ходiть, покажу вам покiйника. Пiшли. Аж дивиться Котигорошок, а там, де був пень, тiльки яма нема нi пня, нi Лихого. Вiджила проклята бiда! каже Котигорошок. Вiд ями iшов слiд, куди Лихий волiк цей пень. Друзi пiшли слiдом i зайшли пiд величезну гору. Слiд губився в малесенькiй норi так, що однi тiльки мишi могли б туди пролiзти. Стривайте, тут я пораджу, сказав Перевернигора. I вмить вiн перевернув гору. Дивляться всi, а на мiсцi, де була гора, чимале озеро. Тепер моя робота! каже Продуйвода! I як подув, так зразу вода розступилась аж до дна. Дивляться, а на днi озера прекрасний палац з кришталю. Але до палацу немає стежки. Навколо стрiмкi, спадистi стiни. Стрiвайте, щось ми порадимо, каже Котигорошок. Добув вiн з торби довгу линву й мовить: Ви держiть линву, а я спущуся по нiй вниз. Коли знайду в палацi цiннi речi, прив'яжу ïх до линви й смикну раз. Тодi тягнiть скарби. Коли ж я смикну тричi, то це буде знак, що немає нiчого, тягнiть тодi мене. Друзi згодилися й спустили Котигорошка на дно. X. КОТИГОРОШОК У ПРIРВI Коли вже спустили Котигорошка на дно озера, вiн пiдв'язався й пiшов простiсенько до палацу. Увiйшов туди, дивиться, аж там у кiмнатцi сидять три дiвчини та мережать рушники золотими та срiбними узорами. А Лихий спить бiля них таки з колодою. Хто ви такi? питає дiвчат Котигорошок. Ми в неволi у цього Лихого. Це його палац? Його. Вiн забрав нас вiд батькiв наших i тримає тут як невiльниць. Коли допоможете менi, то я вас визволю, каже Котигорошок. Нас не можна визволити iнакше, хiба ти його вб'єш, сказала одна з дiвчат. Е, вбити його не можна, каже Котигорошок, я вже двiчi затовк його до смертi, а вiн усе вiджив. Можна, каже друга дiвчина. Раз, коли вiн прийшов дуже побитий, я його запитала, чи вiн може вмерти. А вiн сказав, що треба його вбити й жовч вийняти тодi вiн загине. Вбити його можна тiльки мосяжною булавою. Коли почув це Котигорошок, як не гупне Лихого по головi! Голова розлетiлась на куснi. Тодi вiн добув зза пояса нiж i вирiзав з Лихого жовч. Тiло закопав глибоко в яму й покрив важким камiнням, а жовч злив у плящину, заткав ïï мiцно i взяв у кишеню. Дiвчата сказали, що одну з них зовуть Люба, другу Слава, а третю Олеся. Ця третя йому найбiльше припала до вподоби. Була вона тиха, не пишалася так, як Люба та Слава. Ну, дiвчата, сказав Котигорошок, тепер ми вийдемо на свiт. Але шкода, щоб стiльки скарбiв туту марнувалося. Кожна хай вiзьме собi, скiльки зможе золота й самоцвiтiв, а моï друзi, що ждуть там на мене, витягнуть вас на верх. Дiвчата метнулися за золотом i самоцвiтами й незабаром були готовi. Котигорошок прив'язав насамперед Любу й смикнув раз линву. Вона пiшла вгору i потiм знов спустилася. Тепер пiшла вгору Слава, а за нею Олеся. Линва знов спустилася. А Котигорошок думає собi: Грошi й самоцвiти ласа рiч, не раз вони вводять у спокусу людей. Хто знає, чи й моï друзi не захочуть позбутися мене, щоб не дiлитися грiшми. Треба ïх випробувати. Прив'язав колоду до линви та смикнув тричi... Линва пiшла вгору, але раптом колода так i гепнулася на дно. Ось тобi й друзi! подумав Котигорошок. Та ще мало цього. Дивиться вiн, раптом над ним неначе срiбна стеля стала. Це Продуйвода пустив назад озеро. А потiм раптом стемнiло. А це Перевернигора поставив гору на старе мiсце. Тепер звiдси менi виходу не буде, зажурився Котигорошок. Але згодом сказав: I чого менi зараз в зневiру падати! Якийсь вихiд мусить знайтися. Пошукаю i знайду. Передусiм треба щось з'ïсти i вiдпочити. Знайшовши в коморi харчi, вiн зварив обiд, попоïв i повеселiшав: Тепер будемо шукати виходу. Вiн набрав у торбину харчiв i пiшов шукати виходу. Не довго шукаючи, знайшов вузький отвiр у землi, так, що тiльки пролiзти можна. Став вiн повзти цим отвором. Довгий був отвiр, i нарештi Котигорошок пробрався на свiтло. Побачив над собою синє небо й легше на серцi стало. Розглянувся навкруги! Еге, над головою воно синє небо, але ж вийти звiдси годi, прiрва глибоченна. I знов зажурився. Правда, голодом не журився: росли на днi прiрви кущi малини та ожини, дрiбна риба була в потiчку, що плив серединою прiрви. I не вiкувати ж йому в оцiй прiрвi! Однак, що тут робити, яку раду знайти? Не один день, не одну годину передумав вiн, але нi до чого не додумався. Шукав виходу, нема! Хоч вертайся у пiдземний палац. Трохи не рiк просидiв вiн у цiй прiрвi. Всяко там було! Була й гарна погода, була й сльота. Котигорошок тинявся по прiрвi, ану ж знайде вихiд. Не втрачав вiри. А хто не зневiрюється, той витримає i найтяжчi удари долi. Раз вийшов вiн так собi. Тиняється, тиняється по прiрвi, тут як спуститься злива. Котигорошок побiг чимскорiш, щоб сховатися пiд кущi малиннику. Аж дивиться, на скелi орлине гнiздо. А в ньому орленята без матерi. Так пищать, пищать! Змокли зовсiм. Жалко стало Котигорошковi орленят, i вiн зняв сiрячину та накрив ïх, а сам сховався вiд дощу пiд малинником. У повiтрi зашумiло. Дивиться Котигорошок, летить орлиця до гнiзда. А злива вже вщухла. Бачить орлиця, що орленята накритi, й питає, хто це ïм таке добро зробив. Отой чоловiк, що пiд малинником, вiдповiли орленята матерi. Орлиця пiдiйшла тодi до Котигорошка: Дякую тобi, добрий чоловiче, каже, за твоє добро; я спiзнилася, шукаючи харчiв для дiтей, а вони тим часом були б у зливi й загинули. Ти вирятував менi дiтей вiд смертi. Чи можу я тобi стати чимнебудь у пригодi? Дивиться Котигорошок на орлицю, дужа вона мiцна, могла б його понести. I каже: Чи не могла б ти винести мене на свiт iз цiєï прiрви? Це можна, каже орлиця. Тiльки налови на дорогу багато риби, щоб я не втратила сил. Коли я пiд час льоту поверну до тебе голову, завжди кидай менi в дзьоб одну рибу. Гаразд, каже Котигорошок. Наловив вiн риби й питає орлицi, чи вистачить. Мабуть, вистачить! вiдповiла вона. Сiдай на мене! Та вважай, кожний раз, коли я поверну голову, кинь менi в дзьоб рибу, а то я втрачу сили й ти розiб'єшся об скелi. Котигорошок набрав у кiш риби й сiв на орлицю. Вона розправила крила й злетiла в гору. Летить й щохвилини повертає голову до Котигорошка, а вiн ïй у рот одну рибу кидає. Довго, довго летiла вона. От, от уже долетить до краю прiрви, ще кiлька хвилин i вже стане на тверду землю. Серце в Котигорошка б'ється на радощах щораз жвавiше. Воля, воля! Раптом орлиця знов повертає до нього голову. Котигорошок сягнув рукою в кiш, але вiн якось перехилився i вся риба так i посипалась у прiрву. I бачить Котигорошок, орлиця вибивається з сил. Що тут робити? Гинути перед тим, коли осьось усмiхнеться визволення?.. Нi, i вiн без вагання вхопив нiж, вiдрiзав собi кусень литки й кинув орлицi. Вона проковтнула й дужим розмахом крил пiднялася вгору й сiла на тверду землю. I каже орлиця: Ти розумний чоловiк, i в небезпецi не розгублюєшся. Такi люди потрiбнi на свiтi: розумнi, кмiтливi i добрi. А ти такий є! Ось тобi знов твоя литка. I приклала орлиця литку до Котигорошковоï ноги. Пiсля цього потерла дзьобом, i литка знов приросла. Орлиця полетiла в прiрву до дiтей, Котигорошок пiшов шукати своïх зрадливих друзiв. XI. КОТИГОРОШОК КАРА ЗА ЗРАДУ Iде вiн, iде не день, не два, аж приходить на одну гору. А там пастухи овець пасуть. Питає Котигорошок пастухiв, чиï це вiвцi? Панськi, вiдповiдають пастухи. А хто ж вашi пани? Вони торiк прийшли сюди, побудувалися й господарюють. Багато мають землi? Землi? Гого, стiльки, що й не змiряти. I самi вони все обробляють? Та де, самi! Вони нiчого не роблять, люди для них працюють. Тут був торiк голод, то вони давали людям хлiб, а тепер люди мусять ïм вiдробляти. Значить, пани добрi, коли рятували людей вiд голоду. Еге, добрi! Вони за пуд хлiба велять цiле лiто робити. Та й гайдукiв мають багато, а тi знущаються з людей гiрше, нiж пани, скаржились пастухи. А вам добре платять? Та де, тiльки що харчi. А як звуть ваших панiв? А лихо ïх знає! кажуть пастухи. Ось ïх двори! Там i довiдаєтесь, що треба. Пiшов Котигорошок. Увiйшов у ворота, дивиться, а там Олеся цеберку таскає, свиням ïсти несе. Така обiрвана, аж страх. Здорова була, Олесю, каже Котигорошок, а ти чого така нещасна? Олеся аж цеберку кинула на землю. Ах, це ви, Котигорошку? Яка я щаслива! Почав Котигорошок розпитувати ïï про все. I довiдався, що Продуйвода й Перевернигора вважали, що Котигорошок вбився там, падаючи. Потiм прийшли сюди. В околицi був голод. Вони в iншiй землi, де не було, голоду, накупили хлiба й давали людям на вiдробiток. I з того забагатiли. Потiм ще роздобули якiсь там панськi грамоти, буцiм вся земля ïхня та що селяни повиннi ïм робити панщину. Ось так вони й багатiють. А як знущаються з людей! Поженилися: Продуйвода з Любою, а Перевернигора iз Славою. Жiнки не кращi за своïх чоловiкiв. В грудях Котигорошка кипiло. Вiн попрощався з Олесею й пiшов насамперед у двiр Продуйводи. Прагнув його покарати як слiд. Але не довелося. Вгледiвши Котигорошка, Продуйвода так перелякався, що впав неживий. Тодi Котигорошок пiшов до Перевернигори. А цей був у стайнi, де гайдуки били рiзками селянина за те, що не хотiв робити панщини. Били до крови... I ось надiйшов Котигорошок. Перевернигоро, що ти робиш? гукнув вiн. Впiзнавши Котигорошка, Перевернигора як гукне на гайдукiв: Киньте селянина, ловiть та бийте цього драбугу! Вiн бунтар, i всiх людей тут збунтує. Не я збунтую, а ти сам збунтував уже всiх проти себе. Ловiть його, ловiть! кричав Перевернигора. Стривай, ось тобi кара за зраду товариша! Буде вона також помстою за всi кривди над людьми! I вдарив Перевернигору своєю мосяжною булавою так, що той зразу впав неживий. Котигорошок велiв слугам скликати людей. Вiн оголосив ïм, що жодноï панщини вже немає, й звелiв iз усiх комор Продуйводи i Перевернигори роздати хлiб селянам на прожиток та на засiв. Потiм поховав обох зрадникiв в однiй могилi, прогнав геть Любу i Славу, будинки передав на школу, лiкарню для селян, i разом з Олесею пiшли в рiдне село. Батько i мати Котигорошка уже померли. Дiдусь ще жив, але вже слiпий був. Все ж таки вiн дуже радiв, що чув голос Котигорошка й говорив на радощах: Я завжди говорив, що ти повернешся до нас! Котигорошок одружився з Олесею, прибрав землi стiльки, скiльки сам мiг засiяти, i жив щасливо довгi лiта. Найсумнiша хвилина була для нього тодi, коли довелось ховати дiда Артема. Давно це було. А люди й досi оповiдають про Котигорошка, його пригоди й добрi дiла.
Котигорошок


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация