<< Главная страница

"МИХАЙЛО-СЕМИЛIТОК"



Категории Антiн Лотоцький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання з народного переказу
I
Було се дуже давно. Ще як на нашi землi набiгав дикий кочовий нарiд печенiги й нищив та руйнував села й мiста, а людей убивав або забирав у тяжку неволю. А панував тодi в нашому славному золотоверхому Києвi князь Володимир. У князя був син Михайлик. Молоденький ще був князенко Михайлик, семилiток, але що се за дитина була! Який славний стрiлець був iз нього. Було, ганяється конем (бо й на конi ïздив, наче вродився на ньому), птаху на лету з лука вцiлить. Як де батько, князь Володимир, виправляється, було, чи то на лови, чи то в бiй, усе вiн, було, проситься, щоби i його взяв iз собою. Славний був лицар князенко Михайлик-семилiток. Батько його дуже любив, любив його й увесь нapiд. Знати, що лицарська кров плине в ньому, говорили люди.
II
I сталося тодi, що печенiги великою силою насунули на Вкраïну. Пiдiйшли пiд самiсiнький Киïв i облягли його з усiх сторiн, як чорна хмара. Добуваються до Києва, б'ють таранами в мури. От-от, думають, буде Киïв наш. Та де там! Мури стоять, як стояли, не подаються. Стрiляють печенiги до мiста, до киян, що стоять на мурах, та стрiли не ранять киян, лише вертають i ранять самих печенiгiв. Що б се таке було? думають печенiги, дивуються. Досi ще нiяке мiсто, хоч би й як сильно укрiплене, не встояло перед нашими таранами. А тут б'ємо в мури вже бiльше як тиждень, мури нiтрохи не подаються: стрiляємо нашi стрiли не ранять ворогiв, лише вертають i нас iще ранять! Що се? Якiсь чари, чи що? Кличуть ворожбитiв. Питають. А ворожбити кажуть: Не здобути вам отсього Києва нiколи! Там у Києвi в князя Володимира є син-семилiток. Малий вiн iще, а вже великий i славний лицар iз нього. Се його побут у мурах мiста не дає вам здобути Києва. Сей семилiток се душа народу, його сила. Щоби здобути мiсто, треба перше його вiдтам дiстати. Що ж нам робити, що нам дiяти, щоб його вiдтам позбутися? Може, наслати на нього яких убiйникiв, може, пiдплатити якого киянина, щоби вбив його? Убити?! Його? Його нiхто не вб'є! Кажемо ж вам що вiн душа народу, а хiба ж можна душу, живу душу; вбити? Можна ïï ув' язнити, поневолити темними силами, але вбити нiколи... Що ж нам дiяти? Радьте, кажiть! рада на се, каже один ворожбит, чорний як смола, з очима, як грань, є рада! Пошлiть до князя Володимира послiв, нехай вам видасть князенка у заклад, а ви за те обiцяйте буцiмто вiдступите вiд облоги. Або ж вони видадуть? Видадуть, каже цей самий ворожбит. Нi князь, нi нарiд не свiдомi ще того, кого вони мають у себе. Заплатiть менi добре, а я нашлю в мiсто чорних духiв, i вони вмовлять нарiд, що годi ïм уже довше сидiти замкненими, що з голоду помруть! I кияни несвiдомi, хто се семилiток, видадуть його! Радi будуть ще, що так легким коштом увiльняться вiд облоги. Печенiги згодилися на раду ворожбита й вислали послiв до киïвського князя.
III
Приходять посли в княжий терем, перед княжий престол, поклонилися та й кажуть: Прислав нас до тебе, князю, наш князь iз заявою, що вiн iз своïм вiйськом готов вiдступити вiд облоги Києва й вернути в свою землю, але пiд умовою, що ти, князю, даш йому в заклад свойого семилiтнього сина. Михайлика?! скрикнув князь i аж зiрвався зi свойого престолу. О нi! Нiколи! Та тут йому в ухо шепче невидимий князевi чорний дух: Дай, дай сина! Се ж тiльки в заклад. Йому там добре буде. Князь аж стрясся, налякався власноï думки, бо думав, що се йому самому така думка прийшла до голови. Задумався, вже хотiв годитися, та тут почув у сусiднiй кiмнатi голос Михайлика й опам'ятався батькiвська любов перемогла. Нi, каже, не можу. А чорний дух бачить, що так нiщо не вдiє, й шепче йому: Сам не рiшайся! Тут ходить не тiльки о тебе, але й о мiсто, о цiлий край, о нapiд. Спитай у вiча, Вiча (вiче) У давнiй Русi народнi збори, що були вищим органом влади у деяких мiстах   як вiче рiшить. I князь завагався, задумався. Вiче спитати? Думав вiн. Чому зразу така думка не прийшла? Треба скликати вiче. А як видадуть, що тодi?! Нi, нарiд любить його й не видасть нiколи! потiшав вiн себе в гадцi й каже послам: Я сам не можу рiшитися, скличу вiче. Як вiче рiшить, так i буде.
IV
I загудiв вiчевий дзвiн, пiшли окличники по мiстi. На вiче, на вiче! понеслося луною скрiзь по цiлому Києвi, й нарiд лавою посунувся на майдан перед княжим теремом на нараду . А князь сидить у свойому теремi сумний-пресумний. Душа щось недобре вiщує. Думка за думкою лине, налiтає... Що дiяти? Що почати? Аж тут убiг князенко Михайлик, прибiг до батька, обняв його за шию та й просить: Батеньку мiй рiдний, пусти мене за мiсто, хай виступлю до бою печенiгiв воювати, бо вже задовго стоять ото печенiги пiд Києвом та руйнують околицi й нас iз мiста не пускають. А батько поцiлував сина в чоло та й каже: Ой, сину, сину! Не тобi ще на вiйну ходити, ти ще малий, несвiдомий. А на се Михайлик: Пусти ти, батьку, на воду утятко молоденьке, а попливе, як i стареньке. I менi не треба вчитися воювати, пусти мене, батьку. Проситься князенко, а очi йому аж горять, аж палають жадобою бою. Та батько каже: Стривай, сину, надумаюся. Аж тут сповiстили князя, що вже весь нарiд на вiче зiбрався й нетерпеливо жде князя. I князь вийшов iз терема, поклонився зiбраному народовi й промовив: Панове громадо! Лихо навiстило нас! Печенiги облягли мiсто так, що нам i рушитися з мiста нiкуди. Правда, досi не вдалося ïм здобути мiста, але хто знає, як дальше пiде, у них у двадцятеро бiльша сила як у нас. Печенiзький князь прислав до мене послiв iз заявою, що вiн готов вiдступити у свою землю, аби лиш я дав у заклад свойого семилiтнього сина Михайлика. Громада загула, зашумiла: Що, Михайлика, Михайлика! Нi, ми Михайлика не дамо вiд себе, годi! Любили кияни Михайлика, бо хоч вiн ще й маленький був, а вже могли пiзнати в ньому доброту й хоробрiсть. Вже тепер бачили вони в ньому свого будучого князя, що принесе славу Києву та Вкраïнi. I зрадiв князь, легше вiдотхнув,semilitok.html#34 name=34 class=comment title=Вiдiтхнув дихнув >34  коли почув такi оклики серед киян. Але чорнi духи не дармували. Ось один станув за плечима старшого сина князя Володимира Лихослава. Недобрий був се чоловiк, лютий та хитрий, а притiм трус. Сам вигляд його вiдтручував уже вiд себе. Був вiн горбатий, лице мав викривлене, а зiр якийсь гадючий. Нарiд не любив його. Лихослав знав се, знав також, що нарiд любить його брата Михайлика й ненавидiв його за се, рад був його позбутися. Iз сеï ненавистi брата до брата скористався чорний дух i шептав йому: Намовляй киян, щоби вони згодилися на видачу Михайлика! Тодi ти сам лишишся, будеш сам паном на цiлiй Украïнi. I виступив Лихослав, уклонився громадi та й каже: Панове громадо! Тяжке наше положення, тяжко й раду найти! Ворог наш сильний i вимагає вiд нас чималоï сiчi. Знаю, що й ви се вiдчуваєте. Але тяжче мусимо вiдчувати се ми: батько мiй та я се ж ворог хоче розлучити батька iз сином, брата з братом. А одначе, хоч як се менi важко приходить, я не можу дати iншоï ради, бо вище ставлю справу загальну над родинну, як лише сю, щоби дати ïм у заклад Михайлика. Потiшає тут мене се, що йому нiщо там лихого не станеться, його там шанувати будуть iз огляду на нашого батька, а ми ось так увiльнимося вiд облоги й могтимемо жити спокiйно. Нарiд заметушився. Тут i там почулися голоси, що годилися з думкою Лихослава. Чорнi духи не дармували, а дальше вешталися промiж нарiд та нашiптували йому, що так буде добре. I ось виступив старий боярин Збигонь та каже: Панове громадо! I моя така рада, щоби дати печенiгам князенка в заклад. Йому там, у печенiгiв, нiчого не станеться, а ми будемо вольнi. Князенка печенiги будуть шанувати вже хоч би з огляду на славного нашого князя. А ще й не треба нам забувати: молоденький князенко там, у чужому краю, мiж чужим народом, набере бiльше досвiду, збiльшить своï знання й верне до нас, як виросте, досвiдним i мудрим князем. Громада загула, задумалася. А чорнi духи не кидають своєï роботи. I коли князь спитав: Ну, що ж, панове громадо, дати Михайлика в заклад печенiгам чи не дати? велика бiльшiсть загула: Дати, дати! Нема iншоï ради! I тiльки невеличка меншiсть обiзвалася: Не дати! Князь, почувши, що бiльшiсть є за тим, щоби дати Михайлика до печенiгiв, хоч i з болем серця, мусив на се згодитися.
V
А малий Михайлик увесь час вiча стояв у вiкнi терема та й чув усе. Чув, як брат Лихослав намовляв киян, щоби згодилися на його видачу, чув, як говорив старий боярин Збигонь, чув вкiнцi, як бiльшiсть народу згодилася на його видачу. Засмутився Михайлик. Та не сим, що кияни так легко згодилися на його видачу, бо вiн знав, що на се вплинули чорнi духи, що вешталися мiж народом, невидимi для народу, але видимi для нього. Потiхою, радiстю було тут для нього, що все-таки найшлася значна меншiсть, яка нiяк не хотiла згодитися на його видачу. Але сумний був тому, що бачив, що нарiд ще несвiдомий сього, кого вiн дає вiд себе, несвiдомий сього, що сим сам собi готовить загибель. Коли вже раз буде вiн свiдомий себе, своєï сили! Треба конче, щоби весь нарiд прийшов до свiдомостi, що без нього, без Михайлика, вiн не встоïться, пропаде. Щоби його рятувати, треба йому, Михайликовi на якийсь час, може, надовго скритися. I вiн виступив перед громадою та й каже: Ой, кияне, кияне, панове громадо. Погана ваша рада, Якби ви розум мали, Мене не видавали, Поки свiт свiтом, Вороги Києва не достали. А так прощавайте! Сказав се Михайлик i повелiв слугам привести собi коня. I в однiй хвилi в коня виросли крила, а вiд Михайлика вдарила така яснiсть, що весь нарiд аж жахнувся iз дива. А Михайло-семилiток проïхав промiж нарiд, що з дива стояв, наче остовпiлий, i приïхав пiд Золотi ворота. Вони були зачиненi. Вiн узяв Золотi ворота на золотi стремена й вихором погнався мiж ворогiв. Кiнь летiв на крилах, й землi не доторкаючися. Ворогiв на сам вид ясного лицаря на крилатому конi зняв страх i переполох. А Михайлик гнався самою серединою ворожого табору. I що махне мечем по правий бiк, то ворог, як зрубане дерево, паде; що махне мечем по лiвий бiк, то ворог, як пiдкошена трава, стелиться. I заки Михайлик переïхав ворожий табiр, усi печенiги покотом неживi лежали. Отсе моя остання тепер прислуга тобi, мiй рiдний Києве! Не верну я до тебе, аж поки весь нарiд не прийде до свiдомостi, хто вiн, яка в його сила, не отямиться. Прощай, Києве, прощай!.. I глянув ще востанне на золотоверхий Киïв та й зник. Поïхав далеко-далеко, за сьомi гори, за сьомi рiки. Там поставив золотi ворота та й стереже ïх до слушного часу. Сидить вiн там i нiколи не старiється, усе вiн такий, яким вийшов iз Києва, молодий, семилiток...
"МИХАЙЛО-СЕМИЛIТОК"


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация